Стентування і ревізія стента сечоводу

Сеча, що утворюється в нирках, потрапляє в сечовий міхур через сечоводи. У нормі у людини дві нирки і два сечоводи. Порушення відтоку сечі, внаслідок деяких патологій, отриманих травм або проведених оперативних втручань проявляється сильним болем в поперековій області. Для ліквідації проблеми застосовуються різні методики, в тому числі і стентування сечоводу.

Стентування сечоводу - малоінвазивна хірургічна процедура, суть якої полягає в установці спеціального стента в сечовід, що відновлює нормальний відтік сечі.

Що таке сечовідний стент?

Це тонка трубка, довжиною від 8 до 60 см. Трубка має спіралевидні кріплення для попередження зсуву стента і для фіксації його в порожнині нирки або сечового міхура. Стент повинен відповідати ряду вимог: бути гладким, гнучким і стійким до дії сечі. Як правило, стенти виробляються з силікону або поліуретану. Для зниження реакцій на сечу деякі стенти обробляють гідрогелем для збільшення терміну служби.

Розмір, форма і матеріал сечовідного стента підбираються індивідуально і залежать від анатомії пацієнта, а також причин установки стента. Як правило, стенти мають діаметр 1,5-6 мм. Для запобігання зсуву стента один або обидва його кінці мають форму спіралі.

Коли необхідне стентування сечоводу?

Причини порушення відтоку сечі з нирки можна умовно розділити на дві основні групи: урологічні і не урологічні.

Урологічні:

сечокам'яна хвороба (конкременти нирок, сечоводу; після видалення або дроблення каменів іноді показана установка стента);
злоякісні пухлини (сечоводу, сечового міхура, простати);
доброякісна аденома передміхурової залози (ДГПЗ);
спайки органів малого таза;
звуження сечоводу (стриктури);
девіації сечоводу (аномальна звивистість сечоводу, що призводить до порушення відтоку сечі).

Не урологічні:

поширення пухлин інших локалізацій на сечоводи;
гематологічні та судинні причини (лімфоми, лімфаденопатії, компресія сечоводу клубовими судинами);
ятрогенні (з вини лікарів, наприклад, при проведенні операції в малому тазі було пошкодження сечоводу).

Як правило, стентування сечоводу проводиться тоді, коли без цієї процедури ніяк не обійтися. До того ж ця операція вважається досить простою. З цих причин стентування практично не має протипоказань. Однак в разі сильної травми сечоводу, явно вираженого запального процесу, пізніх стадіях онкологічного процесу малого таза, обтяженої вираженою соматичної патології, а також вагітності пацієнтки рішення про можливість проведення процедури приймається урологом в індивідуальному порядку.

Як проводиться підготовка до процедури?

Проводиться комплексне повноцінне передопераційне обстеження:

збір анамнезу, огляд сечостатевих органів - вагінальне дослідження у жінок і ректальне у чоловіків;
екскреторна урографія;
УЗД нирок, сечового міхура, сечоводів;
КТ заочеревинного простору і органів черевної порожнини;
загальний аналіз крові та сечі;
флюорографію;
ЕКГ.

В день операції показаний голод. Щоб видалити гази і очистити стінки кишечника, роблять очисну клізму. Для профілактики постпроцедурної інфекції призначають прийом антибіотика. Перед маніпуляцією потрібно спорожнити сечовий міхур для вільного доступу цистоскопа.

Як проводиться стентування сечоводу?

Існує 2 способи установки стента сечоводу - ретроградний трансуретральний і антеградний чрезфістульний.

Ретроградний (через уретру) - стандартне введення стента через сечовипускальний канал і сечовий міхур за допомогою трубки ендоскопа з відеокамерою і струнного провідника. Операція проводиться під загальною анестезією або спінальною анестезією (пацієнт у свідомості, але нічого не відчуває). Як правило, стент виконується у вигляді тонкої металевої сітки, бо це спрощує його переміщення і правильну установку. Транспортується до місця установки він в складеному вигляді, а після досягнення місця звуження його розправляють. Розправлені стінки стента підтримують сечовід, не даючи йому звужуватися. Хід операції контролюється за допомогою рентгена, як під час процедури, так і після неї. Для кращого огляду сечовий міхур заповнюють стерильним розчином. Після установки рідину відкачують, а ендоскоп видаляють. Антеградний спосіб - стент вводять через прокол шкіри в ниркову миску (місце переходу нирки в сечовід) і далі встановлюють в напрямку сечового міхура в сечовід. Маніпуляції виконують під контролем рентгена. Іноді процедуру проводять у 2 етапи - спочатку встановлюють катетер в ниркову миску для відтоку сечі, а через тиждень - стент.

У клінічній практиці ретроградний спосіб застосовують набагато частіше.

Як проходить період відновлення?

Після операції пацієнта переводять в палату стаціонару, де він проведе 1-2 дні під наглядом медичного персоналу. У перші дні хворий може відчувати біль при сечовипусканні, часті позиви в туалет, кров у сечі, болі в області нижньої частини живота і попереку. Для усунення неприємних наслідків лікар призначить курс знеболюючих і протизапальних препаратів, а також антибіотиків. При адекватному лікуванні негативні наслідки зникнуть через 3-4 дні.

На який термін встановлюється стент сечоводу?

Якщо немає негативних реакцій і ускладнень, то стент видаляють мінімум через 2 тижні та максимум через 6 місяців після установки - коли сечовивідні структури візьмуть фізіологічне положення і в стенті вже не буде потреби. Якщо необхідно довічне використання, то кожні 3-4 місяці його змінюють на новий з метою профілактики урологічної інфекції, забивання солями сечі, ураження слизової оболонки та формування пролежнів.

Як відбувається видалення стента сечоводу?

Видалення сечовідного стента відбувається амбулаторно, під знеболенням, і займає набагато менше часу, ніж процедура його установки. Зараз існує декілька способів видалення стента:

Перший традиційний - Цистоскопічно (через сечовипускальний канал).
Другий - за допомогою, ниток, які прив'язані до стента і виходять, через зовнішній отвір уретри (сечовипускального каналу).
Третій спосіб - може застосовуватись тільки у жінок і полягає у використанні спеціальної стерильної петлі під рентген або УЗД контролем.
Четвертий спосіб - видалення спеціального стента за допомогою магніту.

Список літератури

Фигурин К.М. Злокачественные новообразования почечных лоханок и мочеточников. Онкоурология. 2006;2(2):5-12.
Аляев Ю.Г., Винаров А.З., Крапивин А.А. Диагностика опухоли лоханки и мочеточника. В кн.: Тезисы VI Всероссийской научно-практической конференции Актуальные вопросы лечения онкоурологических заболеваний 4-5 октября 2005 г. Онкоурология (приложение) 2005: прил.: 5-6.
Клинические рекомендации по диагностике и лечению больных с опухолями верхних мочевыводящих путей. Ассоциации онкологов России. Москва 2014.
Русаков И.Г., Быстрое А.А. Хирургическое лечение, химио- и иммунотерапия больных поверхностным раком мочевого пузыря. Практическая онкология № 4, 2003; С. 214-24.
Мартов А.Г., Ергаков Д.В., Байков Н.А., Поминальная В.М., Соломатов И.А. Трансуретральное удаление опухолей мочевого пузыря единым блоком // Онкоурология. 2015. Т. 1, № 1. С. 41–49.
Переверзев А.С., Петров C.Б. Опухоли мочевого пузыря. – Х.: Факт, 2002. – 303с.