За секунду до…

...за маскою хірурга.

Хірурги звикли говорити про діагнози і пацієнтів, а ми звикли, чути про них, лише з професійної точки зору. Хірурги не розповідають про себе. Про свою втому від тягаря відповідальності та фізичного виснаження, коли операція триває п'яту-десяту годину поспіль. Вони звикли розділяти з пацієнтами жагу до життя та розпач втрати, проте фокус уваги завжди на тілі прооперованих, а про рубці на душевному тлі хірургів запитувати не прийнято. Безтілесні та безпристрасні з безжальним лезом в руках. Такими їх звикли бачити. Так про них говорять – «хірургу лиш би різати», «оце і жарти в них…».

Видатний Микола Амосов був один із перших, хто наважився у своїх книгах відверто говорити про те, які думки ховаються за маскою хірурга, про що він думає переступаючи поріг операційної, як почувається втрачаючи пацієнта.

Ніхто крім колег і не підозрює про «феномен операційної» - коли ти стаєш нечутливим до власного болю, температури, втоми чи хвилювань. Все це залишається за дверима операційної, в ній – стерильність думок, рухів і рішень.

З поваги до усіх лікарів, із шани до професійної відданості і мужності хірургів, із захоплення їх вмінням щодня відстоювати хвилини життя та здоров’я, і народився цей фото-проект, аби показати, яка титанічна праця та глиба емоцій розчиняється у стерильності операційних.

Перед вами шість історій про шістьох хірургів ММ «Добробут».

Всі історії основані на реальних подіях, фактах, біографіях та звичках хірургів, бо камера, як і операційна, брехні не любить.

• Ідея та втілення – агенція комунікацій ВАРТО (Тетяна Ясінська «Яся»).
• Менеджмент і комунікація – Євгенія Гайдук, ММ Добробут.
• Фото – Артур Верховецький.
• Грим – Марина Середа.
• Тексти та інтерв’ю – Ольга Случ, Ольга Головіна.

Василь Шмагой оперує пацієнтів вже понад 20 років. Він – хірург-ортопед. І він не дуже любить жарти про «душевну травму». Бо щодня нагадує своїм пацієнтам, що дух має бути НЕЗЛАМНИМ, а все решта – можна «пришити». Йому і справді вдалося так «пришити» відокремлений палець пацієнту, що ці слова пацієнт тепер надрукувати тим пальцем самотужки.

Сьогодні він готується до операції і вкотре дивується, як Випадок любить перевірити Досвід. Варто лише подумати, що поглядом можеш «просканувати» внутрішній перелом – і зустрічай діагноз з частотою 1 на 10 000.

Він добре знає ці відчуття: все як завжди, звична буденна «механіка» огляду і приготувань, і раптом слова молодого колеги здаються НАДТО слушними. Перевірка, аналізи, знову огляд… Так і є – це САМЕ ТОЙ рідкісний випадок…

За двадцять з лишком років він зрозумів, що парадокси – штука закономірна. Вчора «закон парних випадків»: оперуєш перелом ключиці – на днях обов’язково потрапить пацієнт з такою ж травмою. Сьогодні інтерн робить припущення «пальцем в небо» – саме цей рідкісний випадок і діагностуєш…

«Фортуна любить молодих», – повторює він в таких ситуаціях. Без позування і абсолютно смиренно, бо за 20 років роботи знає, що стаж в медицині – це не про роки. Це про багаж випробувань щодня. І він, хірург-ортопед, вміє бути гнучким, як суглоб, щоб постійно прокачувати «м’язові волокна» професійної вправності.

Він не любить прикраси. Не носить годинник. Лише з натільним хрестиком не розлучається ніколи, особливо в операційній. Не жестикулює в пориві емоцій. Він звик тримати руки у строгості. Він – хірург.

Краса рук довершена. Він не втомлюється дивуватися цій пружній досконалості. Десять стрімких пальців. Витончена кисть. Розлога долонь...

Дотик руки скаже більше, ніж слово. Помах руки може лишити слід на серці. Протягнута вчасно рука рятує життя.

... секунди до операції, останні приготуванні – стерильні рукавички...

Якщо краса врятує світ, то нічого прекраснішого за руки хірурга він не знає.

«З Богом!», – рішуче переступає він через поріг операційної. «І з Христиною», – це вже він жартує. Проте і всерйоз не уявляє операційного процесу без неї – хірургічної сестри, що завжди пліч-о-пліч

роками. Ця команда спрацьована потом, загартована моментами криз. Він згодний на заміну операційної і асистентів, але підперезати халат і подати скальпель має Христина. Ритуал, тотожний довірі та впевненості – запорука надійності.

-Скальпель!

Для нього це не просто лезо. Це ключ, який відкриває нутрощі найдосконалішого механізму - нашого тіла.

Він вчить молодших колег залишати сентименти родині і вживатися в роль «автомеханіка». Локалізувати проблему і вирішувати її прицільно. Автомеханік не відволікається на лінії кузова, його цікавить мотор. Якщо він барахлить, то шкіряний салон вже не тішить водія.

Хірург – механік нашого організму. І він достеменно знає, що там, де потрібен скальпель, емоції зайві.

Безпристрасний надріз. Прискіпливий погляд. Блискавична оцінка. Рука, що тримає скальпель, не

має права на сумнів чи хвилювання.

- Лікарю, про шо Ви думаєте, коли робите надріз?

-Думати треба ДО операції, а під час – робити бездоганно свою роботу. Надто висока ціна кожної секунди і найменшої помилки.

Втомлений. Спітнілий. Операція триває п’яту годину, але він це зрозуміє, коли повернеться в кабінет і побачить сутінки за вікном.

В операційній час має інший відлік: гупає в ритмі серця. Для нього не існує солодшого звуку, аніж ця монотонність. Вона означає «життя».

Поки гупає серце пацієнта, він не відчуває своє власне. Не відчуває біль, втому, піт. Це ще один феномен операційної – там ти не відчуваєш свого тіла. Шалене виснаження і біль у спині наздожене лавиною згодом, коли переступить поріг передопераційної. А в операційній всі земні відчуття втрачають сенс. Це інший вимір. І лікар не впевнений чи здатен це зрозуміти ще хтось, окрім хірургів… Це залежність, як від наркотиків.

Він щасливий, бо прокинувся після операції. Бо вже все позаду. Йому здається, що найстрашніше вже точно минуло і от-от стане легше. Біль злегка відлунює, але не розходиться

на повну, бо знеболююче вправно обманює організм.

Лікар радісно посміхається у відповідь. Лікар щасливий, бо операція пройшла успішно. Він нахвалює бійцівський характер. Не свій. Пацієнта.

І намагається його підбадьорити, бо він-то знає, що найтяжче якраз попереду – реабілітація. Хоча у молодих і спортивних вона й проходить швидше.

Пацієнт кволо тисне руку. Натужно посміхається, як усі після наркозу і зніяковіло перебирає словами вдячності.

- Хочу подякувати...

«Так, ліктьовий нерв працює, прекрасно…», - думає лікар і звично перебиває:

- НА ЗДОРОВ’Я!

Коли вони випадково зустрінуться через місяць, цей хлопець вже буде плавати у басейні і пробувати бігати у спортзалі. Лікар не згадає прізвища, але шрам, протокол операції, діагноз і навіть медикаменти, які прописував, точно пам’ятатиме. Ще один феномен хірургів.